Польські повстання: український аспект (Повстання третє)

Повстання третє і останнє

Польські повстання: український аспект (Повстання трете і останнє)

Імператор Олександр II

Своєрідною прелюдією до останнього повстання було призначення 1862 року Олександром II свого брата великого князя Костянтина Миколайовича намісником Царства Польського. Поляки здійснили замах на нього, коли він прибув у Варшаву, але Костянтин відбувся лише пораненням у плече.

Брат імператора, намісник у варшаві Костянтин Миколайович

Економічних причини, що підштовхували польську шляхту до активних дій, було кілька. Зокрема - запровадження на Правобережжі нових інвентарів, які обмежували права власників над кріпаками. Ще більший вплив справила аграрна реформа 1861 року, яка позбавляла поміщиків частини земельних володінь, якою вони мали поступитися селянам, та скасування самого кріпацтва. Тут треба нагадати, що на Правобережжі 1850 року близько 5 тисяч польських землевласників володіли 90% землі та 1,2 мільйона кріпаків цього регіону. Кріпаками були переважно українці. Тут, як зазначає О.Субтельний, було зосереджено 60% усього дворянства України. Уся ця інородна шляхта відчула, як ґрунт вислизає з-під ніг - у буквальному розумінні явища. Конкурувати з євреями у торгівлі і промисловості польська шляхта не могла, а російська військово-адміністративна машина уже перебірливо ставилася до польського елементу, посилювалася русифікація усіх сфер життя. Все це, свідомо й підсвідомо, провокувало поляків на радикальні дії. Хоча й після реформи 1861 року такі польські й сполячені роди як, наприклад, Сангушки, Потоцькі, Браницькі, Заславські почувалися некоронованими королями краю.

Безпосередньою причиною вибуху повстання 1863-1864 років була спроба забрати на службу в російську армію патріотично налаштовану молодь Варшави. Уночі з 14 на 15 січня 1863 року росіяни спробували відловити рекрутів, але більшість з них поховалися у лісах, озброїлася і організувалася у загони. У ніч з 22 на 23 січня 1863 р. на заклик Центрального національного комітету польські повстанські загони напали на гарнізони царських військ. Почалася своєрідна партизанська війна, яка охопила всю Польщу. Повстанням керував таємний уряд, якому підлягали такі ж таємні уряди Королівства Польського і Литви. Діяла таємна повстанська пошта та таємна податкова служба. Диктатором чи головним керівником був спочатку Маріан Лангевич, якого згодом заарештували в Австрії.

Маріан Лангевич

Пізніше, восени 1863 року, диктатором став Ромуальд Траугут. Він керував повстанцями до весни 1864 року, коли був пійманий російською жандармерією і 5 серпня повішений. У боях загинуло кілька десятків тисяч повстанців, безліч було відправлено у Сибір, а інші знову шукали порятунку за кордоном. Російська влада знову забирала маєтки в учасників повстання, посилювала русифікацію краю. У боях з повстанцями відзначилися граф Берг та генерал Муравйов – генерал-губернатор шести західних губерній. Цей Муравйов сам катував і страчував вельможних поляків та ксьондзів, сіяв жах серед населення своїми кривавими розправами. Цар Олександр II Визволитель (як його називала офіційна російська пропаганда) надав за це Муравйову графський титул Муравйов-Віленський, бо свої “подвиги” він чинив переважно у Литві.

Муравйов-Віленський

Повстання швидко перекинулося на так звані “забрані землі”. Потужним стимулом, який штовхав на участь у повстанні тих поляків, які мешкали на “забраних землях”, була заява французького імператора Наполеона III, що при відновленні Польщі до її складу будуть включені усі ті території, де проллється кров.

Наполеона III

А тому повстанські загони здійснювали далекі рейди, позначаючи кров’ю кордони майбутньої Польщі. Допомога іноземних держав здійснювалася як грошима, зброєю, людьми, так і дипломатичними каналами. Кілька держав, на чолі з Англією та Францією, заступаючись за Польщу, зробили через свої посольства у Петербурзі різкі заяви міністру закордонних справ Горчакову. Але їхні заяви не справили ніякого впливу на царя і на його намір жорстоко придушити повстання. Загальна чисельність учасників повстання склала приблизно 15-20 тисяч чоловік, а у придушенні повстання брали участь російські регулярні війська, що налічували 126 тисяч вояків при 176 гарматах. Поляки подають ще такий аргумент: учасників партизанської війни не було більше за 30 тисяч, а військо російське на обширах Королівства Польського налічувало 400 тисяч багнетів і шабель. Зважаючи на таке відношення сил, поляки уникали прямих зіткнень з великими військовими підрозділами царської армії та вели партизанську війну.

Близько 500 росіян, українців і білорусів билися в складі польських повстанців. Серед них був і А. О. Потебня, який очолив один з повстанських загонів і загинув у бою під Піщаною Скалою (тепер ПНР). На Полтавщині в с. Пилипчі Переяславського повіту революційне настроєні члени київської “громади” В. С. Синьогуб, В. Пилипенко за допомогою братів Віктора та Леоніда Потоцьких вели антиурядову агітацію і ставили метою підняти селян на повстання, відтягти на себе частину царських військ із Польщі і цим подати допомогу польським повстанцям. У той же час, як зазначають українські історики, зокрема Орест Субтельний, 300 тисяч українських селян добровільно боролися з польськими повстанцями. Поляки Поділля активної участі у цьому повстанні не брали з низки причин, хоча й готувалися до нього і демонстрували своє бажання бачити Поділля у складі Королівства Польського, хоча б і під скіпетром російських монархів. Наприклад, 1862 року подільські поляки звернулися до Олександра II з посланням, у якому йшлося про те, що дворяни губернії бажають тіснішого спілкування з Польщею і називали головною причиною тяжкого становища краю розрив зв’язків з Царством Польським, запевняли що таке становище призведе до цілковитого занепаду. Це звернення окошилося на поляках закриттям губернських дворянських зборів та взяттям під контроль підписантів. Відомий випадок завезення у губернію 15 бочок пороху прикритого оселедцями, що їх привезли євреї з Парижу на замовлення князя Адама Сапеги, окремі випадки виявлення зброї тощо.

На Правобережжі, де переважали польські поміщики, були засновані польські повстанські організації, які очолював спочатку Центральний комітет на Русі (голова І. Коперницький), а з серпня 1862 р. - Провінціальний комітет на Русі (голова Е. Ружицький). Учасники польського визвольного руху розповсюджували серед населення відозви, листівки, прокламації, зокрема “Грамоту сільському народові” (“Золоту грамоту”). У цій “Грамоті” прого¬лошувалася воля й рівність селян з іншими громадянами, а землі, якими користувалися на той час селяни, їх власністю. До того ж у грамотах наголошувалося, що польські пани, а не цар дарували селянам землю і волю.

На Правобережжі, на заклик Провінціального комітету на Русі, повстання почалося в ніч проти 27 квітня 1863 р. Воно охопило частину Київської і Волинської губерній. Усього діяло близько 20 повстанських загонів. На Київщині польські повстан¬ці, якими керував В. Рудницький, найактивніше боролися в Київському, Радомишльському, Сквирському і Бердичівському повітах. Повстанці витримали кілька боїв з царськими війська¬ми, але врешті були розгромлені. На Волині загін кількістю 500 повстанців (за іншими версіями число повстанців сягало 1000 осіб і навіть більше) під командуванням Е. Ружицького від Житомира через Любар-Полонне пройшов до м. Мирополя, де й прийняв бій з царськими військами. Ослаблений, він потім відійшов до Галичини.