Повстання під проводом Тадея Косцюшка

Між другим і третім поділами (чи, як кажуть поляки – розборами) Речі Посполитої вибухнуло перше національне польське повстання проти Росії під проводом Тадея Косцюшка. Цей випускник Варшавської рицарської школи і королівський стипендіат у Парижі - Андрій Тадей Бонавентура - встиг до того часу взяти участь у війні за незалежність Північної Америки, послужити у регулярному польському війську і здобути славу у битві з росіянами під Дубенкою на Бузі і Жиленцями на Ізяславщині (за іншими помилковими твердженнями – під Зеленцями на Старокостянтинівщині), утікаючи від росіян до Австрії, і повернутися до Польщі. 24 березня 1794 року на ринку у Кракові він склав урочисту присягу, що буде воювати з ворогами Польщі аж до повної перемоги. Йому вдалося організувати повстанську армію, яка налічувала 55 тисяч регулярного війська і ще 50 тисяч міської та рухомої міліції. Гаслом його штандартів було “Живемо і Боремось”, сам він носив поверх мундира хлопський сукман, обіцяв селянам волю, а іновірцям – цілковиту рівноправність та захист закону, присвоював селянам офіцерські звання, а ті з насадженими насторч косами йшли у його військо і ставали так званими косінерами. Зокрема, косінери захопили під Краковом російську артилерію. Російські й польські джерела по-різному і по-своєму висвітлюють ці події. Коли поляки делікатно згадують про вуличні якобінські самосуди у Варшаві та про кількох повішених ними прихильників Тарговицької конфедерації, про жорстоку різанину і мордування цивільного населення, які вчинили російські війська у передмісті Варшави Празі при її штурмі, то росіяни описували ці події так:

“Повстання розпочалося звірячими вчинками, що накликали на Польщу цілком заслужену грозу. В четвер на страсному тижні 1794 року у Варшаві змовники накинулись раптово на загони російських солдатів, які були розставлені далеко один від одного, - і розпочалася нечувана за своєю жорстокістю різанина. В одній церкві убито було 500 солдатів, що підходили беззбройні до причастя. Сп’янівши від крові, натовп пограбував арсенал; з усіх вікон, з дахів – вівся безперервний вогонь по росіянах, коли ті проходили по вулицях чи вибігали з будинків. Жоден гонець не міг проїхати вулицями – натовп хапав усіх, хто був у російському мундирі, й убивав на місці. Королівські війська взяли участь у цій огидній різанині. Сам король не насмілювався ні стати на чолі повстання, ні вжити заходів проти нього. Закінчилось тим, що залишки російського війська змушені були покинути Варшаву.”

Майже одночасно з Варшавою повстання спалахнуло й у Вільно (тепер Вільнюс). У Великодню ніч змовники перебили багатьох російських офіцерів на їхніх квартирах, а полковник Тучков з рештками війська відступив у Гродно. Повстанці намагалися підняти повстання у колишніх володіннях Польщі, але успіху не мали. В серпні 1794 року Катерина II для придушення повстання відправила до Польщі Суворова.

Ось, як описується подальший хід подій російськими істориками: “Костюшко, збитий з пантелику небаченою швидкістю суворівського просування, спробував залагодити справу сміливим нападом на загін генерала Ферзена, але ця сміливість закінчилася для нього бідою: його військо розбіглося, а сам він, поранений, взятий у полон козаками. Дивлячись на втечу своїх та розуміючи, що полону не уникнути, Костюшко кинув шаблю і, падаючи з коня, промовив з відчаєм: “Кінець Польщі”.

До речі, Косцюшко був узятий в полон корнетом Харківського драгунського полку слобожанським українцем Федором Лисенком разом з козаками, а генерал-поручику графу Івану Євстафійовичу Ферзену імператриця Катерина II 1795 року подарувала село Поросятків на Поділлі (тепер с.Великий Олександрів на Віньковеччині), але через з’ясування, що цим селом володіла графиня Замойська, рідна сестра польського короля Станіслава Августа, то на прохання останнього Поросятків був повернений Замойській та визнаний її спадковим маєтком.

На початку жовтня війська Суворова розпочали штурм добре укріпленого шанцями передмістя Варшави – Празьке укріплення, яке захищали 30 тисяч поляків. Росіяни мали приблизно стільки само вояків. “Поляки захищались з таким озлобленням і завзятістю, - подають російські джерела, - що з 30 тисяч їх загинуло 23, а лише 7 тисяч склали зброю”. Війська з розгорнутими штандартами вступили до міста… А коли місяць по тому Суворов покидав Варшаву, то від імені варшав’ян йому була вручена табакерка з написом “Варшава своему избавителю”. Повстання у Вільно було придушене ще раніше рішучим штурмом росіян. М.Аркас подає число жертв, убитих військами Суворова у Празі 122 тисячі душ.

Повстання завершилося цілковитим крахом Польщі: Варшаву зайняла Прусія, Краків дістався Австрії, а Вільно – Росії. Якогось помітного відлуння на Україні це польське повстання не мало. Хіба що такий поодинокий факт, зафіксований Миколою Теодоровичем в описі Городища (Шепетівщина): “Один із польських воїнів, що шукав порятунку у втечі, зайшов у село Городище, у хату селянина Нижнього, де переховувався кілька днів. Покидаючи хату він вирізав для пам’яті на балці стелі рік “1794” (при перебудові хати цю балку порубали).” Автор помилково пов’язував цю дату з битвою “подле села Зеленец (Заслав. у.) польские войска, предводительсвуемыя Иосифом Понятовским, были разбиты русскими.” Відомо ж, що цей бій відбувся 1792 року. До речі, автор пише, що у Городищі, за селом, на березі ставу зберігся редут під назвою “вали”. Навколо цього редуту, на полях, при оранці, часто знаходять уламки шабель, шабельних піхв, кулі тощо, що свідчить про колишні битви, ймовірно, поляків з росіянами. Очевидно, відбувається типова плутанина у назвах сіл Жиленці і Зеленці. У польському алфавіті літери Ж і З відрізняються лише так званим “крескованєм” – клиноподібним значком над літерою, що перетворює З на Ж. Полякам на еміграції доводилося користуватися не польським алфавітом, а латинським, який не дає можливості графічно відрізнити згадані літери. Коли ж прослідкувати маршрут відступу поляків, то їхній шлях з Полонного на Ізяслав і Острог міг пролягати саме через Городище і сусідні Жиленці, що лежать на цьому шляху, а не Зеленці, що на Старокостянтинівщині, де 1999 року було встановлено пам’ятний знак на честь події. Про це ж, мабуть, й свідчать залишки зброї на Городищенських валах. Про це ж пише сам Теодорович в описі села Жиленці Заславського повіту: “У 1892 р. 18 червня тут була битва росіян з поляками, що тривала від 7 години ранку до 5 години вечора, при чому поляки, очолювані Йосифом Понятовським, були вщерть розбиті та утекли. У тому бою взяли участь польські генерали Пуппарт, Чапський, Вельгорський і Станіслав Мокроновський “ (М.І.Теодорович. опис села Жиленці у ІСОЦІПВЄ, ВЄВ,1892, с.925, з посиланням на Balinskij "Star. Polska" t.2, s.925).

Отож дата, вирізана на сволоку городищенської хати - 1794 рік, аж ніяк не могла стосуватися бою під Жилинцями. Можливо, якийсь наш земляк брав участь у повстанні під проводом Тадея Костюшка, бо чимало українців служили і у польському, й в російському військах, воювали один з одним на боці ворогів України за чужі інтереси. А польська магнатерія і шляхта дуже легко зрадила інтереси своєї нації за права і привілеї, надані окупантами, - масово склала присягу на вірність завойовникам і пішла до них на службу.

Але були й патріоти, котрі шукали найменшої нагоди, аби відродити Польщу. Щоправда, вони не мислили своєї Польщі в її етнічних межах, намагалися з усіх своїх сил відродити колишню державу в колишніх кордонах, що існували до 1772 року. Це й призводило усі подальші потуги до краху.