Вікно в історію

Польські повстання: український аспект

XVIII сторіччя в польській історії

Якщо не заглиблюватися у давніші часи, то треба зазначити, що уже з самого початку вісімнадцятого сторіччя Московія, а згодом – Російська імперія, до складу якої увійшла Лівобережна Україна з Києвом на правому березі Дніпра, і Польща, за якою залишилося Правобережжя (за умовами Вічного миру 1686 року, укладеного польським королем Яном Собеським та московською царицею Софією, сестрою Петра та Івана Олексійовичів Романових у Львові), вели між собою затяту боротьбу за контроль над усією Україною. Росія, використовуючи будь-який привід чи нагоду, вводила свої війська у польські володіння. Наприклад, Петро I взявся допомагати польському королю під час війни проти шведів, хоча Польща з Швецією й не воювала. Та так допомагав, що поляки не могли допроситися, аби він вивів свої війська з Польщі. Існують документальні свідчення, що у травні 1705 року в Ляхівцях (нині Білогір’я) і навколишніх селах розквартирувався “вельможний його мосць пан Апостоленко, полковник Миргородський з дивізією війська свого козацького”. Коли ж місто й околиці покинув Апостоленко, то “наступив ясновельможний його мосць пан Мазепа, гетьман військ Запорозьких з військом своїм формальним”, який розташувався у тій самій місцевості. Коли ж і Мазепа покинув Ляхівці (а це сталося 1706 року), то в місто вступили “війська найяснішого короля його мосці Шведського”. Того ж року по жнивах, коли шведські війська “назад до Польщі ретирувалися”, тоді в краї розквартирувалися “війська найяснішого Царя його мосці Московського” і аж у травні 1707 року “ретирувавшись до країв Литовських (білоруських – авт.)” , пішли з Ляхівець. А з Полонного російські й козацькі війська ніяк “ретируватися” не хотіли аж до 1711 року. Коли ж Петро I вдовольнив вимоги сеймика Волинського воєводства про повернення Полонного Речі Посполитій, то взяв ще й платню за ремонт фортифікації, а полякам перед тим продиктував вимоги мати армію не більшу, як із 24000 вояків, посадив на польський престол свого ставленика Августа II.

1734 року російська армія з гетьманськими полками, за наказом російської імператриці Анни Іоанівни, прийшла до Польщі, щоб допомогти синові короля Августа II зайняти королівський трон. Ця допомога обернулася для Польщі першим значним гайдамацьким повстанням, що тривало до 1738 року. Зокрема, 1734 року на Поділлі відбулася значна битва під Солобківцями і Городком. Потім, 1764 року, російські війська, що стояли під Варшавою, допомагали польському королеві Станіславу Августу Понятовському сісти на королівський престол і побороти Барську конфедерацію та гайдамацьку Коліївщину 1768 року. Так допомагала Катерина II своєму коханцю, що дійшло до першого поділу Польщі між Росією, Прусією та Австрією 1772 року, коли Марія Тереза за згодою Катерини II забрала у Польщі Галичину. Потім ще двічі ділили Польщу. 1792 року С.Потоцький, К.Браницький, С.Ржевуський і С.Коссаковський оголосили у Тарговичах продиктований їм у Петербурзі маніфест про конфедерацію, скеровану проти незадовго перед тим прийнятої конституції Польщі. Згодом Катерина II примусила короля Станіслава Августа Понятовського пристати на бік проросійської Тарговицької конфедерації, а її генерали Ферзен і Каховський розбили під Жиленцями, що на нинішній Ізяславщині, регулярні польські війська, очолювані племінником короля Юзефом Понятовським та майбутнім повстанцем Тадеєм Косцюшком, що відступали з Вінниці через Любар і Борушівку на Полонне, Ізяслав, Острог. У Полонному вони спробували заснувати свою головну квартиру. Сюди були перевезені військова скарбниця, хворі, вантажі та були спроваджені інженери для ремонту фортеці. Але вона була такою зруйнованою, що від намірів довелося відмовитися і рушати далі, покинувши у Полонному запаси провіанту та декілька заклепаних гармат. А вже 1793 року російський головнокомандувач Кречетников збирав у Полонному шляхту з тих територій, що їх забрала Росія у Польщі після другого поділу, для складання останніми присяги на вірність імператриці. Та безнадійна і цілковито програна війна, як не дивно, була ознаменована запровадженням найвищого польського військового ордена “Virtuti Militari”, першим кавалером якого став Косцюшко. 1793 року Росія розплатилася частиною Польщі зі своїм кредитором Прусією, у якої позичала гроші на війну з Туреччиною. А 1795 року три сусідні держави – Росія, Австрія і Прусія - вже остаточно ліквідували колишню могутню Річ Посполиту, поділивши її територію між собою. Згодом прусаки вивезли з Вавельської кафедри королівські клейноди, а трон польського короля став унітазом Катерини II. Король жив спочатку у Гродно, де зложив свою корону, а потім, при Павлі I, був поселений у Петербурзі, де й доживав свого віка (помер 1798 року).

За результатами першого поділу 1772 року від Польщі до Австрії відійшла Малопольща і Галичина (без Кракова), до Росії – Інфляндське воєводство і Біла Русь аж до Двини, Дручі й Дніпра, а до Прусії – Вармія і Королівські пруси аж до річки Нотиці.

1793 року Росії дісталася решта Білорусії, Поділля, Полісся і Волинь, а Прусії – Великопольща, Куява і Мазовія. Австрія не брала участі у цьому розборі.

Німі сейми

Другий поділ ознаменований анекдотичним “німим сеймом”. Щоб ствердити цей поділ, російський уповноважений у Варшаві Сіверс повинен був вмовити сейм, який зібрався у Гродно. Але які б питання не ставили перед сеймом, сенатори гордо і вперто мовчали. Тоді Сіверс пригрозив, що не випустить із зали ані короля, ані депутатів доти, поки вони не заговорять. Минуло чимало часу, настала північ, минули перша, друга, третя години ночі, але всі затято мовчали. Тоді якийсь депутат з Кракова Анкич промовив: “Мовчать – то знак, що згодні”. Сеймовий маршал Білінський поставив тоді сеймові таке питання: “Чи згоден сейм на те, щоб сеймова комісія підписала цей розділ?” А як знову ніхто нічого не одказував, то було записано так: “Сейм усіма голосами зробив постанову, щоб підписати розділ Польщі”. 25 жовтня 1793 року ця постанова була підписана. Такий опис подій подає М.Аркас. Польські джерела вказують на ще один “німий сейм”, який відбувся 1709 року, коли Петро I, ставши з військом під Варшавою, зажадав від сейму беззаперечного ствердження його кандидата Августа II (німця Августа Фердинанда) на польський королівський трон. Сейм і тоді покорився мовчки.

Повстання під проводом Тадея Косцюшка

Між другим і третім поділами (чи, як кажуть поляки – розборами) Речі Посполитої вибухнуло перше національне польське повстання проти Росії під проводом Тадея Косцюшка. Цей випускник Варшавської рицарської школи і королівський стипендіат у Парижі - Андрій Тадей Бонавентура - встиг до того часу взяти участь у війні за незалежність Північної Америки, послужити у регулярному польському війську в Меджибожі, здобути славу у битві з росіянами під Дубенкою на Бузі і Жиленцями на Ізяславщині (за іншими, певно, помилковими твердженнями – під Зеленцями на Старокостянтинівщині), утікаючи від росіян до Австрії, і повернутися до Польщі генералом. 24 березня 1794 року на ринку у Кракові він склав урочисту присягу, що буде воювати з ворогами Польщі аж до повної перемоги. Йому вдалося організувати повстанську армію, яка налічувала 55 тисяч регулярного війська і ще 50 тисяч міської та рухомої міліції. Гаслом його штандартів було “Живемо і Боремось”, сам він носив поверх мундира хлопський сукман, обіцяв селянам волю, а іновірцям – цілковиту рівноправність та захист закону, присвоював селянам офіцерські звання, а ті з насадженими насторч косами йшли у його військо і ставали так званими косінерами. Зокрема, косінери захопили під Краковом російську артилерію. Російські й польські джерела по-різному і по-своєму висвітлюють ці події. Коли поляки делікатно згадують про вуличні якобінські самосуди у Варшаві та про кількох повішених ними прихильників Тарговицької конфедерації, про жорстоку різанину і мордування цивільного населення, які вчинили російські війська у передмісті Варшави Празі при її штурмі, то росіяни описували ці події так:

“Повстання розпочалося звірячими вчинками, що накликали на Польщу цілком заслужену грозу. В четвер на страсному тижні 1794 року у Варшаві змовники накинулись раптово на загони російських солдатів, які були розставлені далеко один від одного, - і розпочалася нечувана за своєю жорстокістю різанина. В одній церкві убито було 500 солдатів, що підходили беззбройні до причастя. Сп’янівши від крові, натовп пограбував арсенал; з усіх вікон, з дахів – вівся безперервний вогонь по росіянах, коли ті проходили по вулицях чи вибігали з будинків. Жоден гонець не міг проїхати вулицями – натовп хапав усіх, хто був у російському мундирі, й убивав на місці. Королівські війська взяли участь у цій огидній різанині. Сам король не насмілювався ні стати на чолі повстання, ні вжити заходів проти нього. Закінчилось тим, що залишки російського війська змушені були покинути Варшаву.”

Майже одночасно з Варшавою повстання спалахнуло й у Вільно (тепер Вільнюс). У Великодню ніч змовники перебили багатьох російських офіцерів на їхніх квартирах, а полковник Тучков з рештками війська відступив у Гродно. Повстанці намагалися підняти повстання у колишніх володіннях Польщі, але успіху не мали. В серпні 1794 року Катерина II для придушення повстання відправила до Польщі Суворова. Ось, як описується подальший хід подій російськими істориками: “Костюшко, збитий з пантелику небаченою швидкістю суворівського просування, спробував залагодити справу сміливим нападом на загін генерала Ферзена, але ця сміливість закінчилася для нього бідою: його військо розбіглося, а сам він, поранений, взятий у полон козаками. Дивлячись на втечу своїх та розуміючи, що полону не уникнути, Костюшко кинув шаблю і, падаючи з коня, промовив з відчаєм: “Кінець Польщі”.

До речі, Косцюшко був узятий в полон корнетом Харківського драгунського полку слобожанським українцем Федором Лисенком разом з козаками, а генерал-поручику графу Івану Євстафійовичу Ферзену імператриця Катерина II 1795 року подарувала село Поросятків на Поділлі (тепер с.Великий Олександрів на Віньковеччині), але через з'ясування, що цим селом володіла графиня Замойська, рідна сестра польського короля Станіслава Августа, то на прохання останнього Поросятків був повернений Замойській та визнаний її спадковим маєтком.

На початку жовтня війська Суворова розпочали штурм добре укріпленого шанцями передмістя Варшави – Празьке укріплення, яке захищали 30 тисяч поляків. Росіяни мали приблизно стільки само вояків. “Поляки захищались з таким озлобленням і завзятістю, - подають російські джерела, - що з 30 тисяч їх загинуло 23, а лише 7 тисяч склали зброю”. Війська з розгорнутими штандартами вступили до міста… А коли місяць по тому Суворов покидав Варшаву, то від імені варшав’ян йому була вручена табакерка з написом “Варшава своему избавителю”. Повстання у Вільно було придушене ще раніше рішучим штурмом росіян. М.Аркас подає число жертв, убитих військами Суворова у Празі 122 тисячі душ.

Повстання завершилося цілковитим крахом Польщі: Варшаву зайняла Прусія, Краків дістався Австрії, а Вільно – Росії. Якогось помітного відлуння на Україні це польське повстання не мало. Хіба що такий поодинокий факт, зафіксований Миколою Теодоровичем в описі Городища (Шепетівщина): “Один із польських воїнів, що шукав порятунку у втечі, зайшов у село Городище, у хату селянина Нижнього, де переховувався кілька днів. Покидаючи хату він вирізав для пам’яті на балці стелі рік “1794” (при перебудові хати цю балку порубали).” Автор помилково пов’язував цю дату з битвою “подле села Зеленец (Заслав. у.) польские войска, предводительсвуемыя Иосифом Понятовским, были разбиты русскими.” Відомо ж, що цей бій відбувся 1792 року. До речі, автор пише, що у Городищі, за селом, на березі ставу зберігся редут під назвою “вали”. Навколо цього редуту, на полях, при оранці, часто знаходять уламки шабель, шабельних піхв, кулі тощо, що свідчить про колишні битви, ймовірно, поляків з росіянами. Очевидно, відбувається типова плутанина у назвах сіл Жиленці і Зеленці. У польському алфавіті літери Ж і З відрізняються лише так званим “крескованєм” – клиноподібним значком над літерою, що перетворює З на Ж. Полякам на еміграції доводилося користуватися не польським алфавітом, а латинським, який не дає можливості графічно відрізнити згадані літери. Коли ж прослідкувати маршрут відступу поляків, то їхній шлях з Полонного на Ізяслав і Острог міг пролягати саме через Городище і сусідні Жиленці, що лежать на цьому шляху, а не Зеленці, що на Старокостянтинівщині, де 1999 року було встановлено пам’ятний знак на честь події. Про це ж, мабуть, й свідчать залишки зброї на Городищенських валах. Про це ж пише сам Теодорович в описі села Жиленці Заславського повіту: “У 1892 р. 18 червня тут була битва росіян з поляками, що тривала від 7 години ранку до 5 години вечора, при чому поляки, очолювані Йосифом Понятовським, були вщерть розбиті та утекли. У тому бою взяли участь польські генерали Пуппарт, Чапський, Вельгорський і Станіслав Мокроновський “ (М.І.Теодорович. опис села Жиленці у ІСОЦІПВЄ, ВЄВ,1892, с.925, з посиланням на Balinskij "Star. Polska" t.2, s.925).

Отож дата, вирізана на сволоку городищенської хати - 1794 рік, аж ніяк не могла стосуватися бою під Жилинцями. Можливо, якийсь наш земляк брав участь у повстанні під проводом Тадея Костюшка, бо чимало українців служили і у польському, й в російському військах, воювали один з одним на боці ворогів України за чужі інтереси. А польська магнатерія і шляхта дуже легко зрадила інтереси своєї нації за права і привілеї, надані окупантами, - масово склала присягу на вірність завойовникам і пішла до них на службу.

Але були й патріоти, котрі шукали найменшої нагоди, аби відродити Польщу. Щоправда, вони не мислили своєї Польщі в її етнічних межах, намагалися з усіх своїх сил відродити колишню державу в колишніх кордонах, що існували до 1772 року. Це й призводило усі подальші потуги до краху.

Поляки і Наполеон Бонапарт

Коли Наполеон Бонапарт розпочав війну з Австрією і Прусією, то патріотично налаштована польська молодь добровільно і масово пішла до нього на службу. Наполеон створив так звані Польські легіони на чолі з Генріком Домбровським. Легіонери мріяли повернутися в Польщу добре вишколеним військом. Саме в середовищі легіонерів народилася патріотична пісня, що розпочиналася словами “Єще Польска нє згінела”, що стала згодом народним і державним гімном. Слова цієї пісні написав офіцер-легіонер Йозеф Вибіцький. Але ті сподівання не справдилися, бо Франція замирилася з Австрією, а у пунктах мирного договору про Польщу й не згадувалося. Натомість, кілька тисяч легіонерів за наказом Наполеона було відправлено на далекий острів Гаїті для придушення негритянських бунтів. З них ледве кілька сотень повернулося до Європи, а решта загинули у боях з неграми чи померли від тропічних хвороб. Частина польських вояків на чолі з генералом Домбровським залишалася в Італії на службі в Наполеона. 1806 року розпочалася війна Наполеона з Прусією, чим і скористалися поляки. Французи розбили німців у Великопольщі, а Генрік Домбровський прибув туди і очолив владу. Поляки масово підтримали французів і пішли до них на службу. Наполеон продиктував Прусії вимогу повернути польські території, що відійшли були до Прусії за наслідками другого і третього поділів. З тих територій Наполеон створив Князівство (або герцогство) Варшавське. Те маріонеткове утворення мало свій уряд і військо, начальником якого став Йозеф Понятовський. Владу номінально очолював саксонський король Фредерик Август. В результаті перемоги у новій війні Наполеона з Австрією остання була змушена повернути землі, забрані за третім поділом Польщі 1795 року. Польська молодь із звільнених від Австрії територій знову масово пішла на службу до Наполеона. Зокрема, поляки відзначилися в Іспанії під Сарагосою і Мадридом. Коли 600-тисячна армія Наполеона увійшла до Російської імперії, то на боці французів воювало понад 100 тисяч поляків. Поразка Наполеона в Росії обернулася крахом для Князівства Варшавського, яке проіснувало заледве кілька років. Сам Тадей Косцюшко, на прохання великого князя Костянтина, змушений був вітати у Парижі російського імператора Олександра I як переможця на урочистому балу, організованому на його честь поляками.

На Віденському конгресі переможці вирішили віддати Прусії Великопольщу з Познанню, Краків залишити вільним містом, а решту Князівства Варшавського названо Королівством Польським і віддано Росії. Російський цар мав бути також королем польським. Королівство мало свій уряд і військо, але військом керував брат царя, той самий великий князь Костянтин. У Варшаві були розквартировані також російські війська. Студентська, реміснича й офіцерська молодь, незадоволена залежним становищем своєї вітчизни та кордонами королівства, створювала таємні антиурядові товариства, вербувала все нових членів і готувалася до рішучих дій.

Польські масони і російські декабристи

Під час підготовки повстання декабристів між ними і польськими масонськими ложами велися інтенсивні переговори про спільні дії. Чимало поляків за національністю було і серед самих декабристів, але до остаточного порозуміння між ними не дійшло. На перешкоді стало намагання польських змовників відродити Польщу у її старих кордонах (з Україною, Білорусією, Галичиною тощо), а росіяни ніяк не могли визначитися з цього питання.

Зокрема, князь Антоній Яблоновський (родом з Аннополя, що на Славутчині) вів переговори з російськими революціонерами на початку січня 1825 року. Яблоновський не був, зрештою, уповноважений до завірення зобов’язуючих умов, тим більше що російська сторона жадала дефінітивного викладу у справі наступного устрою Польщі і її східних кордонів. Чи були ще протягом року 1825 подальші зустрічі, не відомо, але певним є, що визначеним через Товариство Південне зв’язковим сторони російської, полковником Луніним в Варшаві, Товариство Патріотичне не підтримувало жодних стосунків.

У лютому (між 5 і 20) 1826 року по стлумлені повстання декабристів, на підставі їхніх зізнань, Яблоновського, разом з іншими керівниками Товариства, було заарештовано. Яблоновський допитаний найперше у Києві, а потім особисто Миколою І у Петербурзі, слабкий морально і фізично, зламався цілковито. Наляканий губернатором і обнадієний натомість царем, склав дуже детальне зізнання, назвавши десятки прізвищ, що спричинило арешти до 200 осіб. У вересні 1827 року Яблоновський був перевезений до Варшави. Слідство з огляду на “щирі” зізнання Яблоновського призвело до подальших арештів. Заарештований поручик Я.Сабінський під час сварки з Яблоновським споличкував його (ударив по обличчю) у присутності слідчої комісії, а потім здійснив самогубство. Слабкість Яблоновського на допитах пояснювалася між іншим тим, що влада мала уже в своїх руках листи змовників (списки), що знаходилися у Пестеля, передані йому свого часу на його вимогу через Яблоновського. Антоній Яблоновський, зарахований до І категорії злочинців і засуджений 24. ІІ.1829 р. на 20-річну каторгу, був звільнений Миколою І з огляду “на щире визнання особисте переживань та вираження жалю і страждання, з яким допомагав, аби відкрити усі розгалуження таємних товариств.” Мимо тієї “ласки” наказано йому виїхати у глиб імперії. Яблоновський осів на якийсь час у Саратові, де студіював історію і російську мову. По 6-ти роках, приблизно року 1834, на прохання свого дядька (з Кривина, що на Славутчині, М.Яблоновського, впливового царедворця: 1831 іменований таємним радником і сенатором, брав участь у роботі ІІІ департаменту Правлячого сенату, а року 1832 отримав титул великого гофмейстера імператорського двору) був звільнений і повернувся до краю, напевно на Україну до родового Аннополя. Подальша його доля не відома; відомо лише, що року 1844 отримав від імператора дозвіл на використання княжого титулу на терені імперії. Помер 26 грудня 1855 року.

До речі, ще 1818 року Антоній Яблоновський був делегований Олександром І до Швейцарії з метою супроводу тлінних решток Т.Косцюшка до Кракова. Отак позначилася співпраця російських і польських змовників на долі нашого земляка.

Друге польське повстання

Зазнавши важких втрат, польські таємні товариства все ж вижили і продовжили підготовку до повстання, яке спалахнуло 29 листопада 1830 року у Варшаві. За рік перед тим російський імператор Микола I демонстративно коронувався у Варшаві польською королівською короною. Розпочала повстання група змовників – вихованців військової школи підхорунжих під проводом поручика Пйотра Висоцького та цивільних добровольців на чолі з Людовиком Набєляком. Увечері того дня змовники увірвалися до Бельведеру, де жив великий князь Костянтин. Але йому вдалося втекти. До повстанців пристали мешканці Варшави. Спільними зусиллями повстанцям вдалося захопити арсенал та озброїтися. Серед вбитих росіян були не лише офіцери, але й генерали. Польські й російські військові частини отримали наказ придушити повстання, але польські підрозділи відмовилися виконувати наказ і перейшли на бік повстанців. Цісаревич Костянтин і російські війська втекли з Варшави. Костянтина наздогнала польська депутація і оголосила, що погодиться припинити повстання у тому разі, коли до Королівства чи як його називали росіяни Царства Польського будуть приєднані Литва, Білорусія і Україна. Потім поляки відправили посольство у Петербург до Миколи I. Цар повідомив їм, що не буде вести переговори з бунтівниками, вимагав скласти зброю. Повстанці організували у Варшаві тимчасовий уряд, який очолив генерал Йозеф Хлопіцький. Росіяни спочатку програвали битви з поляками і пояснювали це тим, що у імперії бушувала епідемія холери. У Петербурзі щоденно помирало від неї по 500 людей. Холера поширилася й серед військ, що діяли проти поляків. Від неї померли навіть російський головнокомандувач Дибич та цесаревич Костянтин Павлович. Замість Дибича цар призначив графа Паскевича-Ериванського, що здобув славу у війні з Персією. Паскевич влітку 1831 року штурмом взяв варшавське передмістя Волю, а потім здобув саму столицю. Рештки польського війська перейшли кордон Прусії, де й були роззброєні. Польські повстанці мусили емігрувати до різних країн Європи. Зокрема, в еміграції опинилися видатний історик Йоахім Левель, поети Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Зигмунт Красінський і Циприан Каміл Норвід, а також геніальний композитор Фредерік Шопен. Після придушення повстання росіяни заборонили полякам мати власне військо, сейм, а намісником у Варшаві призначено було Паскевича.

Повстання 1830-1831 років зачепило й Україну. У квітні 1831 року на Волинь з Польщі прибув посланий польським урядом загін, у якому налічувалося вісім тисяч вершників. Командував ним генерал Ю.Дверницький. Загін нагнав жаху на місцевих православних церковників та адміністраторів. Наприклад, розбіглися монашки з нещодавно створеного православного Корецького жіночого монастиря, а з Аннополя (на Славутчині), де тоді перебував архієпископ волинський і житомирський зі своєю консисторією та були розквартировані учні повітового, духовного училища і семінаристи Волинської духовної семінарії, в Острог було відправлено дві скрині з цінними речами та грошима тощо, хоча поляки до території нинішньої Хмельницької області й не дійшли. Волинський і подільський тимчасовий військовий губернатор Левашов 7 березня (за ст. ст.) 1831 року повідомив архієпископа Волинського Амросія, який перебував у Аннополі, що за поліцейським розслідуванням “священики Володимирського повіту Григорій Чугалинський та Данило Пущаровський на початку лютого, маючи кимсь підкинуту обурливу польську бунтівничу прокламацію, читали її іншим та тлумачили зміст”. Преосвященний Амвросій, заборонивши їм священнодійствувати, подав представлення в Священний синод про позбавлення їх сану. Але, по представленні ними вірнопідданських прохань, вислані були в монастирі Казанської єпархії, де Чугалинський помер 17 червня 1834 року, а Пущаровський отримав 1837 року священицьке місце та викликав до себе своє сімейство, що жило доти на Волині. Ось ще один епізод, описаний у тогочасній пресі.

3 квітня з’явилася у Волинській губернії зграя бунтівників під керівництвом Дверницького, яка прямуючи від Австрійського кордону, підійшла до містечка Лобачівки Дубенського повіту. Натовп людей, що складався переважно з євреїв, з цікавості вийшла їм на зустріч за містечко. Офіцер передового загону звернувся до народу з запитанням: “чому ж нема священика? Невже він не знає свого обов’язку?” потім він послав одного з присутніх селян за священиком (Іллєю Кродкевичем), який відповів на те, що закон не дозволяє йому влаштовувати зустрічі полякам. Тоді ображений офіцер послав двох озброєних поляків, які схопили священика в самому підряснику і без шапки, привели його перед команду. Він думав, що його ведуть на страту; але, на щастя, він відбувся лише переляком. До цієї ж зграї 3 квітня пристав дячок Йосип Стоцький; а другий дячок Стефан Сакович з тією ж метою утік 13 квітня в Австрію. Обидва вони були молодими й безсімейними.

Також в Острог, під прикриття російських військових частин, що там перебували, були відправлені документи Луцького духовного правління, ризниця й церковне начиння. Але уже 17 квітня небезпека минула. Хоча ще певний час у лісах на північ від Луцька перебувала велика група повстанців під проводом графа Олізара.   

 Цей загін зазнав поразки у бою з царськими військами і був відкинутий на територію підвладну Австрії. Інший повстанський загін, який налічував 7 тисяч бійців і на чолі якого стояв генерал Б.Колишко, був розбитий 2 травня в бою під Дашевим на Вінниччині. Намагаючись отримати допомогу місцевого українського населення, поляки висунули гасло “За нашу і вашу свободу!”, але самими гарними гаслами й обмежилися. Українське та й навіть етнічне польське селянство України переважно дотримувалося нейтралітету, хоча й траплялися випадки помсти польським панам.

Наслідком придушення повстання були масові репресії, спрямовані головним чином проти польської шляхти, католицької та уніатської церков. Карали суворіше, ніж декабристів. Було закрито багато костелів та монастирів, навчальних закладів, заборонено мати домові церкви та каплиці у садибах, в уніатів відібрано силою Почаївський монастир, Барську василіанську латинську школу тощо. У багатьох учасників повстання було відібрано маєтки і віддано їх росіянам або перетворено на військові поселення, дрібну чиншову шляхту перетворено на селян-однодворців. Протягом 1832-1850 років близько 340 тисяч безземельних шляхтичів Правобережжя було виключено з родовідних книг. Шляхтич, коли він хотів користуватися титулом, гербом та шляхетськими привілеями, мав документально довести, що його батько, дід і прадід безперервно користувалися ними. Подільські шляхтичі мали доводити своє шляхетське походження спеціальній геральдичній комісії, що знаходилася у Мінську. Оце з тих часів походить славнозвісне “Боруля чи Беруля?” Від 1832 року було запроваджено правило, що діти, які народилися у родині, де один із батьків (батько чи мати) був православним, мають обов’язково бути православними.

Після поразки повстання 1830-1831 років утворилося два еміграційних центри – Париж і Женева. Серед паризьких емігрантів, яких очолював “некоронований король” Адам Чарторийський з’явилися навіть ідеї створення Польсько-Литовсько-Української федерації на зразок Гадяцької угоди 1658 року. Але такі ідеї не набули панівної сили. Поляки й надалі ставили собі за мету відродження Польщі у кордонах 1772 року, робили ставку на панівне польсько-католицьке середовище. Це, звичайно ж, не могло викликати симпатій до польських повстанців з боку українців чи білорусів.

Повстання трете і останнє

Своєрідною прелюдією до останнього повстання було призначення 1862 року Олександром II свого брата великого князя Костянтина Миколайовича намісником Царства Польського. Поляки здійснили замах на нього, коли він прибув у Варшаву, але Костянтин відбувся лише пораненням у плече. Економічних причини, що підштовхували польську шляхту до активних дій, було кілька. Зокрема - запровадження на Правобережжі нових інвентарів, які обмежували права власників над кріпаками. Ще більший вплив справила аграрна реформа 1861 року, яка позбавляла поміщиків частини земельних володінь, якою вони мали поступитися селянам, та скасування самого кріпацтва. Тут треба нагадати, що на Правобережжі 1850 року близько 5 тисяч польських землевласників володіли 90% землі та 1,2 мільйона кріпаків цього регіону. Кріпаками були переважно українці. Тут, як зазначає О.Субтельний, було зосереджено 60% усього дворянства України. Уся ця інородна шляхта відчула, як ґрунт вислизає з-під ніг - у буквальному розумінні явища. Конкурувати з євреями у торгівлі і промисловості польська шляхта не могла, а російська військово-адміністративна машина уже перебірливо ставилася до польського елементу, посилювалася русифікація усіх сфер життя. Все це, свідомо й підсвідомо, провокувало поляків на радикальні дії. Хоча й після реформи 1861 року такі польські й сполячені роди як, наприклад, Сангушки, Потоцькі, Браницькі, Заславські почувалися некоронованими королями краю.

Безпосередньою причиною вибуху повстання 1863-1864 років була спроба забрати на службу в російську армію патріотично налаштовану молодь Варшави. Уночі з 14 на 15 січня 1863 року росіяни спробували відловити рекрутів, але більшість з них поховалися у лісах, озброїлася і організувалася у загони. У ніч з 22 на 23 січня 1863 р. на заклик Центрального національного комітету польські повстанські загони напали на гарнізони царських військ. Почалася своєрідна партизанська війна, яка охопила всю Польщу. Повстанням керував таємний уряд, якому підлягали такі ж таємні уряди Королівства Польського і Литви. Діяла таємна повстанська пошта та таємна податкова служба. Диктатором чи головним керівником був спочатку Маріан Лангевич, якого згодом заарештували в Австрії. Пізніше, восени 1863 року, диктатором став Ромуальд Траугут. Він керував повстанцями до весни 1864 року, коли був пійманий російською жандармерією і 5 серпня повішений. У боях загинуло кілька десятків тисяч повстанців, безліч було відправлено у Сибір, а інші знову шукали порятунку за кордоном. Російська влада знову забирала маєтки в учасників повстання, посилювала русифікацію краю. У боях з повстанцями відзначилися граф Берг та генерал Муравйов – генерал-губернатор шести західних губерній. Цей Муравйов сам катував і страчував вельможних поляків та ксьондзів, сіяв жах серед населення своїми кривавими розправами. Цар ОлександрII Визволитель (як його називала офіційна російська пропаганда) надав за це Муравйову графський титул Муравйов-Віленський, бо свої “подвиги” він чинив переважно у Литві.

Повстання швидко перекинулося на так звані “забрані землі”. Потужним стимулом, який штовхав на участь у повстанні тих поляків, які мешкали на “забраних землях”, була заява французького імператора НаполеонаIII, що при відновленні Польщі до її складу будуть включені усі ті території, де проллється кров. А тому повстанські загони здійснювали далекі рейди, позначаючи кров’ю кордони майбутньої Польщі. Допомога іноземних держав здійснювалася як грошима, зброєю, людьми, так і дипломатичними каналами. Кілька держав, на чолі з Англією та Францією, заступаючись за Польщу, зробили через свої посольства у Петербурзі різкі заяви міністру закордонних справ Горчакову. Але їхні заяви не справили ніякого впливу на царя і на його намір жорстоко придушити повстання. Загальна чисельність учасників повстання склала приблизно 15-20 тисяч чоловік, а у придушенні повстання брали участь російські регулярні війська, що налічували 126 тисяч вояків при 176 гарматах. Поляки подають ще такий аргумент: учасників партизанської війни не було більше за 30 тисяч, а військо російське на обширах Королівства Польського налічувало 400 тисяч багнетів і шабель. Зважаючи на таке відношення сил, поляки уникали прямих зіткнень з великими військовими підрозділами царської армії та вели партизанську війну.

Близько 500 росіян, українців і білорусів билися в складі польських повстанців. Серед них був і А. О. Потебня, який очолив один з повстанських загонів і загинув у бою під Піщаною Скалою (тепер ПНР). На Полтавщині в с. Пилипчі Переяслав­ського повіту революційне настроєні члени київської “громади” В. С. Синьогуб, В. Пилипенко за допомогою братів Віктора та Леоніда Потоцьких вели антиурядову агітацію і ставили метою підняти селян на повстання, відтягти на себе частину царських військ із Польщі і цим подати допомогу польським повстанцям. У той же час, як зазначають українські історики, зокрема Орест Субтельний, 300 тисяч українських селян добровільно боролися з польськими повстанцями. Поляки Поділля активної участі у цьому повстанні не брали з низки причин, хоча й готувалися до нього і демонстрували своє бажання бачити Поділля у складі Королівства Польського, хоча б і під скіпетром російських монархів. Наприклад, 1862 року подільські поляки звернулися до ОлександраII з посланням, у якому йшлося про те, що дворяни губернії бажають тіснішого спілкування з Польщею і називали головною причиною тяжкого становища краю розрив зв’язків з Царством Польським, запевняли що таке становище призведе до цілковитого занепаду. Це звернення окошилося на поляках закриттям губернських дворянських зборів та взяттям під контроль підписантів. Відомий випадок завезення у губернію 15 бочок пороху прикритого оселедцями, що їх привезли євреї з Парижу на замовлення князя Адама Сапеги, окремі випадки виявлення зброї тощо.

На Правобережжі, де переважали польські поміщики, були засновані польські повстанські організації, які очолював спочатку Центральний комітет на Русі (голова І.Коперницький), а з серпня 1862 р. - Провінціальний комітет на Русі (голова Е. Ружицький). Учасники польського визвольного руху розповсюджували серед населення відозви, листівки, прокламації, зокрема “Грамоту сільському народові” (“Золоту грамоту”). У цій “Грамоті” прого­лошувалася воля й рівність селян з іншими громадянами, а землі, якими користувалися на той час селяни, їх власністю. До того ж у грамотах наголошувалося, що польські пани, а не цар дарували селянам землю і волю.

На Правобережжі, на заклик Провінціального комітету на Русі, повстання почалося в ніч проти 27 квітня 1863 р. Воно охопило частину Київської і Волинської губерній. Усього діяло близько 20 повстанських загонів. На Київщині польські повстан­ці, якими керував В. Рудницький, найактивніше боролися в Київському, Радомишльському, Сквирському і Бердичівському повітах. Повстанці витримали кілька боїв з царськими війська­ми, але врешті були розгромлені. На Волині загін кількістю 500 повстанців (за іншими версіями число повстанців сягало 1000 осіб і навіть більше) під командуванням Е. Ружицького від Житомира через Любар-Полонне пройшов до м. Мирополя, де й прийняв бій з царськими військами. Ослаблений, він потім відійшов до Галичини.

Польське повстання 1863 року очима православних авторів XIX сторіччя

 

Один із великих загонів польських повстанців був розбитий на території нинішньої Славутчини (а тоді Заславського повіту Волинської губернії). Маємо про це кілька маловідомих свідчень, які пропонуємо вашій увазі.

Насамперед – це подорожній нарис вчителя Житомирської гімназії, племінника архієпископа Санкт-петербурзького Луки Рафальського “Путешествие по Острожскому уезду Волынской губернии 1864/5 году”, (Приложение к №13 Вол. Еп. Вед. 1872г.). Зважаючи на необізнаність місцевих краєзнавців з цим унікальним джерелом, подаємо фрагмент твору, що стосується теми дослідження.

“Події біля Миньківців відбувалися на початку травня; а у перших числах липня того ж року ми проїздили через містечко Славуту, неподалік якої знаходиться село, що має назву Миньковець. Зі Славути нам треба було повернути на Шепетівку; повернувши трохи убік, можна було побачити те місце, на котрому незадовго перед тим відбулося тяжке для рухавки побоїще.

Треба зазначити, що місце для її табору вибрано дуже вдало. Славута лежить на піщаних ґрунтах і оточена лісами, котрі мали скласти основну операційну лінію бунтівників, згідно з планом, очевидно, накресленим до початку повстання. З фільварків багатого пана, маєтками якого оточене було місце табору, можна було мати всіляку провізію; офіціалісти поміщиків та фабриканти із заводів і фабрик Заславського повіту, котрих у Славуті й околицях стільки, скільки нема у жодному іншому місці Волинської губернії, могли поповнювати лави рухавки. Додайте до того, що в Славутському маєтку розведені великі табуни коней, між якими є й арабської породи; що каса славутського князя багатша, ніж у якого б то не було іншого власника, мабуть, усього Південно-західного краю; що головний управитель Славутського маєтку мав зв’язки з рухавкою (якщо загальна впевненість в причетності його до справи і формальне слідство, що відбулося з цього приводу, мали під собою які-небудь підстави). Після усього цього погодьтеся, що кращого вибору для табору годі було зробити. Всі ці міркування групуються самі собою у голові всякого відвідувача м.Славути, якщо він може та захоче серйозно подумати про недавні, епохальні для краю, події.

З Славути відбули ми по дорозі до с.Миньковець, біля якого відбувалося фатальне побоїще. Ліс починається відразу за містечком; дерева соснові змінюються листяними; сам ліс, спочатку то рідкий, то густий, згодом так густішає, що за кілька кроків від дороги, в найближчих чагарниках, не можна побачити нічого. У лісі - жодної корчми, а не те що села; зрідка трапляються обабіч землянки та невеличкі садиби “будників” або сторожів лісу: осадивши там людей певних, можна було рухавці мати під рукою прекрасних шпигунів. Дорога, якою ми їхали, щоправда, була широкою; але піщаною і такою важкою, що для об’їзду прокладені у лісі, обабіч неї, стежки, якими однак хорошому екіпажу проїхати було важко через вибоїни та водяні ритвини. Після довгого і важкого шляху з нетерпінням запитуєте навколишніх: чи не тут був стан рухавки? Усі відповідають вам: “ні, ще далі.” Такі відповіді посилюють вашу нетерплячку: усе ліс та ліс, пісок та пісок, - нудно! Нарешті відкривається перед вами чисте поле і на ньому, трохи віддалік, виглядають низенькі селянські хижі з вивершеним над ними банями високої дерев’яної церкви – це село Миньківці. Ви полишаєте його зліва; візник завертає направо, знову в ліс. Спочатку бачите поодинокі дерева; потім відразу ж починається густий ліс. В’їзд у нього перекривають ворота у вигляді дерев’яних ґрат, що кріпляться на високій дерев’яній жердині, до вершка котрого прикріплені ще дві інші жердини; перша основна знаходиться посеред воріт, а дві другорядних по боках їх, при чому нахилені. Ці остання прикріплені до вершка першої та кінцям воріт залізними чи хворостяними ланцюгами (добре не пригадуємо), так закрученими, що своїм тиском тримають ворота зачиненими, відчинені присувають до загорожі. Проїхавши через ці ворота у ліс, ми зустріли селянина, що придивляючись на нас спідлоба, почав спочатку розмовляти з нами по-польськи: пояснив нам, що він сторож цього місця, що приставлений паном №, та вимовляв ім’я свого пана з великою, але силуваною улесливістю. Хоча ми розмовляли з ним російською, але селянин нам усе не довіряв, все не міняв своєї натягнутої фізіономії; врешті, бачачи, що між собою та з дітьми, що були з нами, говоримо російською, мужичок наш повеселішав, став балакучішим і спілкувався уже малоросійською, природною мовою.

Ми сказали новому своєму вожатому, що хочемо оглянути місце стану рухавки і недавнього побоїща. Він повів нас по доволі вузенькій доріжці, придатній для проїзду одного візка. Наближаючись до місця наших пошуків, ми помітили в рівчаках проточну воду; видно було, що при виборі стоянки врахували й водопій, необхідний і коням, і людям. Нарешті провідник, ввівши нас в відкриту, овальну, недавно розчищену від дерев галявину, сказав: “отсе – отде вони були!”

По боках галявини ми побачили купи хворосту, покладеного на перекладини, котрі, у свою чергу, закріплені були на високих жердинах, вбитих у землю. Це колишні дерев’яні намети повстанців.

“От-тут лежали їх перини, стояли самовари і було все їх добро”, - говорив нам провідник, вказуючи на курені. Біля їх входу були вбиті у землю кілки, що служили за конов’язь. “От-тут були багаті, а там челядь усяка; багатим було добре, а тим меншим – як попало! А тут була кузня” ,- додав сторож лісу, вказуючи на одне місце. “От-там закопані побиті ляхи”, - сказав він же, вказуючи на ями, поверх яких лежала свіжа, насипана земля, ще не поросла травою.

Розкажи нам усе, що тут було, сказали ми йому. Він описав нам усе малоросійським наріччям, яке ми замінимо російським, намагаючись дотриматися простоти й невигадливості оповідання очевидця-селянина. Може щось інше, почуте нами з інших вуст, змішаємо з його мовою; але ми намагалися з усіх сил в оповіді нашій дотримуватися оригіналу.

“Я сторож сього місця, - почав свою мову оповідач. -Я все бачив на власні очі, що тут було. Зібралося їх, може, чоловік зо 300, а може що й більше; стали тут, і стояли не дуже довго: бенкетували й веселились. А як розбалакаються та розспіваються, то несуть всяку всячину та все співають:

“Dzisiay barszez, jutro kasza,

Pozajutro Polszcza nasza.”

Але не довго вони тут погостювали. Одного ранку (травневого) пани наші ще спали, - деякі зарившись у свої перини; прислуга ж уже повставала та справляла всякі служби, ходила туди-сюди, самовари шипіли, а на інших і чайники стояли, але раптом пролунало “пух!”

“Co to est?”, - питали одні. “To pewno wystrz’elil ktos’ na zaja,ca”, - відповідали другі. Знову все поринуло у попередню безтурботність, тишу й сон. Минув якийсь час, може, з півгодини, як раптом: Пух! Пух! Пух! – залунали постріли у безпечних повстанців, і злилися в один нестихаючий гуркіт, а з боків з’явилися козаки з піками та нагайками й інші війська.

“Тоді таке почалося у польському таборі, що й Господи помилуй! “Wara! panowie! kto w Boga werz’y!” та інші подібні вигуки лунали раз-по-раз, а решту й розібрати було важко. Одного смерть застала у перинах, другого за чаєм; той скочив на коня, інший спасався пішки. Про опір мало хто думав; кожен переймався тим, як уникнути смерті чи полону. Але один із повстанців виліз на дерево і, стріляючи з нього, намагався поцілити у нападників. Один з козаків чи солдатів, що був поблизу того дерева, відчувши фатальний удар кулі, глянув угору, побачив того повстанця і зняв його пікою з дерева, ніби грушку, і сам рухнув додолу!”

-        Чи відвідує хто-небудь ці місця? – запитали ми у балакучого мужичка.

-        А як же, - відповідав він. – Приїжджають пани сюди. Приїдуть, подивляться, гіркими сльозами поплачуть, посумують на могилах та й поїдуть собі. Самі заварили кашу, а тепер гірко їсти її!

Ми пройшлись по галявинці, на якій був табір рухавки, оглянули могили, у яких закопані убиті, й запитали ще у свого вожатого:

-        Багато тут поховано?

-        А тут їх без ліку; та є й у іншому місці могили.

-        Але тут лежать з убитими повстанцями і російські солдати? – додали ми.

-        Де там, - відповідав він. – Наших мало кого було ховати: їх убито кілька душ.

А й справді: у Миньковецькій операції, та в інших тодішніх сутичках, що відбувалися у Волинській губернії, росіян убито по декілька чоловік, а повстанців без ліку. Тому мав рацію у завершенні своєї розповіді наш оповідач: “То була не валька (бій), а бійня поляків: їх били, рубали, кололи, стріляли, брали у полон, як баранів”.

Все це відбулося завдяки майстерності та обачності, з якими була проведена операція російським загоном. Тубільці описують це ось як: загін з’явився у Шепетівці під час ярмарку, що відбувався в якомусь ближньому містечку (Заславі - чи що?); народ кіньми і пішки поспішав на торг. Цим скористався військовий загін, відправлений проти повстанців; піших солдатів посадили на селянські вози, і як кіннота, так і піхота неждано-негадано з’явилася у с.Цвітосі, сусідньому з Миньковецьким табором. Тут солдати зустріли підводи (одну чи кілька – не відомо) й запитали візників, що були на них, звідки ті їдуть. “З лісу”, - відповіли ті. – Постачали полякам, що там знаходилися деякі речі, за дорученням економа, що управляв фільварком с.Цвітохи; і як доказ, що ті речі доправлені за призначенням, показали листа, переданого кимсь з повстанців. Тоді солдати повернулися у Цвітоху, оточили фільварок власника та піддали покаранню управителя-офіціаліста, зрада котрого була очевидною. Потім примусили селян, що поверталися з польського табору, вести їх туди, де він знаходився. Таким чином благополучно й безперешкодно прибув до місця свого слідування; зняв пікет, що стояв неподалік табору, і просуваючись лісовими хащами, обійшов становище з протилежного боку. Раптовий залп з рушниць та дружний напад з холодною зброєю виконані були вдало та викликали той жах між повстанцями, що був описаний нашим провідником, лісовим сторожем.

Багато було забито повстанців, але немало й переловлено їх, тим паче, що заславський справник №, зібравши селян з сусідніх околиць, стояв з ними у певних пунктах і ловив біженців. Але, як зауважив сторож, багато хто з повстанців, котрі знали лісові стежки, яких там чимало, благополучно повернулися до своїх домівок та прикинулися мирними мешканцями. Усе ж тюрми м.Заслава наповнилися полоненими; створена була Комісія для розгляду справ щодо бунту, і лише милосердя Монарше припинило її діяльність. Кажуть, що у період розправи з повстанцями у Миньковецькому лісі та околицях його, дзвінок на фабриці у Славуті не змовкав; здається дзвонили й у костельні дзвони. Але коли хотіли було дзвонити у великий дзвін Славутської Православної церкви, то донька священика цього не дозволила. Розраховували, певно, на те, щоб набатом відволікти місцевих селян, що були з місцевим справником і ловили повстанців, від цього заняття. Селяни, почувши позаду себе у Славуті загальний бій у дзвони, могли б подумати, що у містечку пожежа чи грабіж; а тому поспішили б додому рятувати своє майно. Заміри ці, завдяки присутності духу слабкої жінки, вірній своєму обов’язку, не збулися.

Ми залишили місце Миньковецького побоїща й відправились у Шепетівку. Мужичок – лісовий сторож вивів нас на велику дорогу. Послуга ця була дуже доречною, тому що стежок у лісі чимало й ми могли заблукати. Коли ми проїздили біля якогось куща, то мужичок вигукнув: “От – тут стояв пікет, котрого першого убили (перший постріл, що викликав було у таборі хвилинне занепокоєння, зроблений був у нього), тут він і похований, - додав оповідач…

Ми зауважили вище, що не усі миньковецькі повстанці були повбивані або ж захоплені у полон. Так, частина банди, чоловік 30-40, встигла утекти з побоїща, обійшла Славуту і з’явилася у сусідньому селі Крупці. Тоді саме там перебував інкогніто судовий слідчий Острозького повіту Р…, поляк за походженням. Зустрівшись з товаришами за народністю, він кинувся їх обнімати й цілувати; друзі перекинулись словами, скільки дозволив час. Утікачі потім звернули з Кривинської дороги у ліс, і просуваючись ним опинилися у Дертці. Перед тим, як опишемо долю, що настигла їх у цьому місці, подамо тут досить цікавий епізод щодо згаданого судового слідчого Р. Мужички с.Крупця бачили на власні очі всі ті ніжності, якими він обмінявся з повстанцями і, коли ті пішли у ліс, звернулися до невідомого гостя з питанням про його звання, місце мешкання тощо. Зрозуміло ж, його голослівним показам не повірили, зв’язали невідомого й допровадили до військового начальника. Той передав в’язня земському повітовому справнику, а цей останній допровадив до Острога, за місцем проживання. Острозький земський справник інакше подивився на цю справу. У вчинку крупецьких селян стосовно судового слідчого, він побачив порушення підлеглості, передбаченої законним властям; покликав винних (здається, що й крупецького старосту) в повітове місто, піддав тілесному покаранню та наказав кинути у в’язницю. Внаслідок цього покарання чи з іншої причини селянин помер, а жінка його звернулася зі скаргою до вищого начальства. Земський справник та судовий слідчий, через котрого виникла справа, позбулися своїх місць; але панічний страх, викликаний їхніми діями, був таким великим, що під час проїзду свого через Крупець, ми тільки від дячка дізналися про подію, але й той оповідав з якоюсь боязню й завершив річ свою зауваженням, що селянин підданий покаранню за образу Начальства.

Тепер повернемося до втікачів-повстанців, через яких і трапилася уся ця біда. Ми уже зауважили, що вони дійшли до Острозького лісу та опинилися у Дертці. Тут вони знайшли таку схованку, що могли відпочити після поспішної втечі та обміркувати план дальшого свого слідування; серед заболоченого ставу вони знайшли сухе місце, вхід у яке був зручним лише з однієї сторони. Але й тут пролягала лише вузенька стежинка, якою можна було пробратися по одному. Чутка про те, що біля Острога з’явилися повстанці, незабаром долетіла до міста. Проти них була відправлена військова команда, й хоча по правильно організованій обороні, місце схованки втікачів видавалося неприступним, але солдати встигли проникнути в нього й винищити рештки банди. Казали, що декотрих утікачів витягували з гущавини непрохідних боліт; інших знаходили блукаючими по лісах у жалюгідному вигляді: як милостині вони випрошували у зустрічних кусень хліба для тамування голоду. Та як би не було, тільки бунтівники, і тут, як і в інших місцях, знайшли вірну погибель, не завдавши противникам своїм великої шкоди. З великим, невдаваним сумом, після діла при Дертці поховали в місті Острозі 2-3 солдатів, що пожертвували життям за Царя й вітчизну; печальна церемонія відбувалася у повітовому місці, куди були привезені з поля бою убиті.”

Про цей епізод згадується й у одній з полемічних статей Ф.Сваричовського у “Московських відомостях”, присвяченій історії католицького костелу у Аннополі:

“В 1863 году почти все прихожане Аннопольского костела (преимущественно шляхта) возстали против Русскаго на Русской земле правительства, и пошли все эти храбрецы прямо до Кривинскаго лясу, и, заблудившись в лесных дебрях, как равно и своих поступках, к счастию, назад не возвратились.”

Про ці ж події біля села Цвітохи йдеться у вірші “Воєвода Цихонський”, опублікованому 1893 року викладачем Волинської духовної семінарії, автором і упорядником 5-томної праці “Історико-статистичний опис церков і парафій Волинської єпархії” Миколою Теодоровичем, в його описі Славути (Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии, Т. III, стр.668-670). Автор, зокрема писав:

“1863 року біля Славути зібралися польські заколотники і тут зазнали поразки. Серед місцевого народу збереглись вірші, у яких висловлюється безперспективність безумної затії заколотників-поляків та несолідарність з ними простого народу. Вірші ці, відомі під назвою “Воєвода Цихонський” суть наступні:

Загриміла пісня “Боже Польський”,

Появився пан Цихонський,

Під Славутою, між лісами,

Зібрав ляхів він стадами.

Не був той пан в Миропіллі

На кривавому весіллі,

Де криваве пили пиво,

Де блискало й гриміло,

Ясне сонце потемніло,

Де глумились над ляхами

Штик, нагайка та ще й хами.

Отак, бачте, не знав того

Пан Цихонський щастя свого,

Добра свої покидає,

Щастя в лісі він шукає:

“Нєма хлопов і панщизни,

Тшеба шукаць нам ойчизни”,

Котра в ліси десь забралась,

Своїх синів відцуралась.

Бідна Польща в ліс забралась;

Забравшися, там скончалась.

Ідуть ляхи в ліс шукати,

Мертву Польщу воскрешати.

Там в Цвітосі, між лісами,

Між топкими болотами,

Пани стійку закладали,

П’ють гербату, посідали.

І так пили і гуляли,

З кілішками воювали.

Хтіли собі заспівати,

Аж тут пікет дає знати.

“Гей, панове, в руки бруні,

Да й хутенько, бо уже

Москаль близенько!”

Карабіни набивають,

Штики свої оглядають.

Сполошились ляхи,

Дуже кричать з ляку…

Що це буде!?..

Один кричить: “Нема ради!”

Другий просить: “Дайте ради!”

Давай брунь!..

Давай палаш! І підняли крик і галас…

Зовсім ляхи оп’яніли

І зі страху одуріли…

І не знає один, другий,

Що робити в сій одурі!

Чи фузію набивати,

Чи гербату допивати!..

Б’ють московські барабани

“Барзо зимно!” кричать пани.

Москаль пісню запіває,

Штиком вперед виступає,

Без докладів починає,

З карабінів посилає

Кулі ляхам на снідання…

Не йдіть, пани, до повстання…

Штики під грудь підставляють,

В лоб прикладом добивають…

Нема ляхам щастя й долі

А ні в лісі, а ні в полі.

Ксьондз шмеругу надягає,

Вгору руки піднімає –

Благословить панів ляхів,

Щоб побили всіх москалів.

Москаль в ружо тільки двигнув,

Ксьондз на землю, а ні дриґнув.

Нема ксьондза і казаня,

“Не йди, ксьондже, до повстання!”

Пан Цихонський утікає,

Його куля доганяє, -

На голову йому сіла

І на землю повалила.

В кінці лісу між травою,

З розбитою головою

Сидить Цихонський і чекає

Польщі з лісу виглядає…

Ото пани опарились,

Між собою обрадились:

“Програли ми тутай справу,

Ходім в Сибір на забаву!”

Помолітеся, пани, Богу,

Да й рушайте у дорогу

“Счастлівой вам подруже!”

А за вами нам байдуже.

Покидайте тут палаци

Бо вже конєц вашей праци…
Сибір двері одчинила,

Панів на бал запросила.

А там холод снігом довши,

А для панів ще здоровши…

Не даремно, як та хмара,

Верне в Сибір польська Вяра.

Між високими горами,

Каменями да скалами

Кождий ляшок

Там пануєт

Ему тачка командуєт…

Отам собі проживайте

Малу Польщу споминайте…

Там і вольность і ойчизна,

Там вам хлопи і панщизна!..”

 

Документальні відомості про обставини, що передували бою під Цвітохою, виглядають наступним чином. Найбільша сутичка між польськими повстанцями та російськими військами відбулася на переправі через річку Случ біля Мирополя (Житомирщина), де поляки марно намагалися чинити опір, але втративши у бою з частинами флігель-ад’ютанта Казанкова 127 повстанців убитими, 18 пораненими та 66 полоненими, відступили на Колодяжне (Житомирщина). Едмунд Ружицький на чолі загону, у якому налічувалося біля 1000 повстанців, увійшов до Полонного. Поляки пограбували поштову контору, роздерли портрет імператора ОлександраII, знищили папери й документи тай пішли до костелу, де їх привітав місцевий ксьондз Тарнавський. Звідти вони подалися до волосного правління, де також понищили папери. Після таких подвигів вони зупинилися у передмісті Мар’яні, де три дні марно чекали на допомогу з Австрії від генерала Висоцького – офіційного керівника повстанцями Правобережжя. Передислокувавшись у село Сягрів, ближче до лісу, Ружицький поділив свій загін на кавалерію і піхоту. Піхоту очолив В.Цехонський, який повів її ще ближче до лісу, що біля села Нучпали (нині с.Поляна), для з’єднання з 700 повстанців, котрі там уже перебували якийсь час. Сам Ружицький на чолі кавалерії подався ще далі на захід – у Кам’янку (що біля Цвітохи). Отам, у Славутських лісах, і відбулося описане побоїще. Є відомості, що Едмунд Ружицький з рештками повстанців пробирався до кордону Австрії і проходив через село Гриців (Шепетівського р-ну).

Священик Гермоген Віленський, що уклав 1890-1891 років “Шепетівський церковний літопис” подав такі деталі:

“Поляки ці поводилися надто неспокійно: метушилися, шили собі нові костюми й голили бороди, але ніхто з інших мешканців містечка не міг здогадатися, до чого усе це схиляється. Разом з тим одного прекрасного ранку (це було 9 травня) раптом пролетіла звістка, що в заводі порожньо, бо всі службовці на чолі з машиністом Грімбаном, пішли в “Рукавку” і, користуючись темнотою ночі пройшли безперешкодно берегом річки Гуски прямо в ліс, де й з’єдналися з бандою повстанців, очолюваних поміщиком Цихонським…

Ходять чутки, що і в цьому повстанні брав свою гарячу участь князь Роман Сангушко, хоча цього разу він був уже вкрай обережним, і що також деякі з православних у Шепетівській парафії сприяли полякам тим, що підвозили їм їстівні припаси і письмову кореспонденцію, а якийсь “становий” Федорович спільно з шепетівським старшиною Лещуком радили селянам виходити супроти російських військ, що насувалися з м.Судилкова, з косами й сокирами…

Але повстання не мало тут серйозних наслідків і воно тільки помітно позначилося на добробуті Шепетівського цукрового заводу, бо вся ця банда майже того ж самого дня була розбита предводителем російського загону військ флігель-ад’ютантом Казанниковим під с.Маньківці і забрана в полон”.

(Цитата за О.Царук. Волиняни в польському національно-визвольному повстанні 1863-1864 років. Поляки на Поділлі. – Хмельницький, 1999р.)

PS

Автор названої публікації у своєму коментарі дав таке пояснення: “Пояснимо, що мова йде про службовців шепетівського цукрового заводу, а рукавкою називалася місцевість на лівому березі річки Гуски поміж цукровим заводом та урочищем Дубина”. Таке пояснення є помилковим, бо йдеться не про “Рукавку”, а про “Рухавку” – Від слова “РУХ”, і не про Маньківці, а про село Миньківці. Очевидно, автор коментарів намагався наблизити місце події до Шепетівки. Але інші автори чітко вказують на місце розташування табору польських повстанців поблизу Цвітохи та Миньківців, що на Славутчині.

PPS

Крах третього повстання призвів до того, що полякам довелося ще дуже довго – аж до 1918 року мріяти про незалежну Польщу і ретельно готуватися до нового національного зриву. Характерно, що й 1918 року поляки не мислили своєї держави у її етнічних кордонах, намагалися (й не без успіху) опанувати просторами України, Білорусії і Литви. На щастя, зараз лише окремі радикали у цій дружній державі страждають від фантомних болів за “забраними територіями” чи “східними кресами”.

Валентин Бендюг