" Року 1720 мешканці Красилова спалили якусь Проську Каплунку (що мала сто двадцять років, про що говорила з упертістю). Сталося те за підбурюванням ворожбита, який в старенькій угледів винуватицю мору в Красилові. "Зволікши прямо додолу, там же по самі плечі засунули, а потім землею обсипали і міцно навколо неї землю дрюком оббили, голову тільки і трохи плечей зверху залишивши, хворостом навколо голови і наверх голови обклали і той хворост запалили". Потім завалено її жорном. "Яку Каплунку собаки з-під каменя, скільки вглиб могли відгребли, їли". А далі авторська ремарка: "Чари і чорти польські. Якщо правдою є вік тієї бабусі, рекорд найстаршої спаленої чаклунки належить нам!" Отаке безапеляційне твердження автора історичної розвідки.

Та як же то "рекорд" належить вам, - подумав собі я, - коли Красилів не ваш, а наш?! Запитав у пана автора чи не Волинського воєводства був той Красилів та з якого саме джерела він почерпнув ту цікаву для мене інформацію, але автор затято мовчав. Тоді я кинувся у пошуки, знайшов, що про цей випадок у своїй книзі "Чари і чорти польські" написав1924рокуне хто-небудь, а знаменитий Юліан Тувім – один з найбільших польських поетів та й прозаїк цікавий. Тувім був пунктуальним, а тому вказав джерело, з якого взяв відомості. Виявляється, що цю страшну пригоду він запозичив в українського історика Володимира Антоновича. Володимир Антонович написав і навіть видрукував у Львові 1905 року книгу "Чари на Україні". Мабуть, писана вона була польською мовою (Антонович був щирим українцем, хоча й походив з поляків, які закидали йому "хлопоманство"), бо переклав книгу українською мовою  Володимир Гнатюк, а вийшла вона друком з друкарні Наукового Товариства імені Шевченка "під зарядом" К.Беднарського. Ось як розповів ту історію сам Володимир Боніфатійович (текст подаю за тодішнім правописом НТШ).

" В 1720 р. розширило ся в полудневій Волині морове повітре ; в містечку Красилові нараджували ся міщани, що треба зробити, аби відвернути нещастє. Всі були переконані, що заразу наслав хтось. Загальну увагу звернула на себе стара баба, Проська Каплунка, що жила в городі, Підозріня впали на неї тому, що вона дожила до рідко досяганого віку (їіі було 120 лїт). З відома адміністратора Красилова, шляхтича Стеткевича, селяни замкнули Каплунку до арешту, а самі вислали делегацію, якій наказали винайти доброго знахаря і довідати ся від нього, на скілько їх підозріня оправдані. Делегація почала розшукувати знахаря, а баба сиділа в арештї вже пять діб і мало не вмерла зі страху та недостатку. Тому дїти її, зятї та внуки, звернули ся до адміністратора з просьбою, випустити бабу за порукою. їх просьбу сповнено ; бабу забрав її зять Федір Мельник і зараз же виїхав із города з цілою родиною та сховав ся в лугах на березі ріки Случі. Та в той саме час вернули вислані до знахаря делеґати. Знахар потвердив цілковито підозріня міщан. Тодї вони зібрали ся цілою громадою на перехрестю двох доріг за городом і вислали чотирьох людий, аби відшукали здогадну чарівницю. Сховок Мельника віднайдено; його посадили разом із тещею на віз і привезла на збірне місце. Федір Мельник оповідав опісля так перебіг народнього суду : „Ми застали на перехрестю доріг багато зібраного народу, що ждав на наш прихід, і багато приготованого хворосту. По нашім приїзді почали зараз копати яму. Потім узяли бабу, здоймпли її з воза і поволікли до ями, не питаючи її, чи зараза розширила ся дійсно з її вини, не лишаючи їй часу для покути і не прокликавши сьвященика для сповіди. Вони посадили її в яму по плечі, закидали землею і утовкли довкола неї землю колодами так, що з землї видно було лиш голову і плечі. Зверха накидали на неї хворосту і запалили. В той час звернув ся до мене десятник Хвесько Винник і погрожуючи мені палицею, зажадав із лайкою видачі каміня з мого млина. Під конвоєм пятьох визначених людей я мусїв піти до свого млина і виймити з нього камінь, яким привалили те місце, де спалено покійницю".

Ясно бачимо, що Красилів таки наш, той, що на Случі, але бачимо різне закінчення тієї сумної історії. Причиною може бути цензура чи редакційна правка, що зняла жахливий момент з псами, які відгребли та їли труп чаклунки. Але чи був той момент у рукописі? Певно, що так, бо Тувім скористався не друкованою книгою, а архівним рукописом Антоновича, про що вказав: Antonowicz, op. cit., 393. (powrt) – Антонович, опис, аркуш 393 (зворот).

Отака історія з "польським рекордом", який виявився таки нашим. І хай він такий, який вже є, але ж наш.

Валентин БЕНДЮГ

PS

Сьогодні вдалося зясувати, що книжка Володимира Антоновича була видана вперше ще 1877 року у Російській імперії, а у Львові її переклав на українську мову Володимир Гнатюк, опустивши при перевиданні оригінальні документи, які, як вважав перекладач, необхідні тільки для спеціалістів. У книжці 1905 року львівського видання всього 80 сторінок тексту.