Walentyn Walentyn
646
BLOG

Щоденник з Варшавського гетто

Walentyn Walentyn Historia Obserwuj temat Obserwuj notkę 17

 

Щоденник з Варшавського гетто

http://www.judaica.kiev.ua/eg15/15-15.htm

Після 29 вересня 1941 року. Спогади Станіслава Рожицького про ситуацію у Львові влітку 1941 року.

З червня. Депортації, депортації... це найчастіший рефрен занепокоєних львів’ян. І справді мобілізовано більшість вантажівок і легкових автомобілів, поїзди на кількадесять арештантських вагонів, дуже характерні для депортацій. Щось висить у повітрі. Вже вивезли кільканадцять тисяч українських націоналістів і родини всіх тих, хто був з будь-яких причин заарештований протягом двох останніх років. Отож постраждали родини всіх тих поляків, євреїв та українців, котрі були ув’язнені за належність до буржуйського прошарку (власники будинків, фабриканти, багаті торгівці, банкіри тощо), за участь у політичному житті (пепеесовці, сіоністи, пілсудчики, бундовці, ундовці тощо), за колишнє життя в панській Польщі (колоністи, державні службовці, офіцери, судді), за спекуляцію, крадіжки, контрреволюційну діяльність, саботаж тощо. Отож на Сибір пішли цілі родини, а тепер ми очікуємо своєї черги, бо ми, біженці, маємо контакти зі світом, отримуємо й пишемо листи до «Німеччини», а отже, за кордон, а будь-які контакти із закордоном загрожують Сибіром. І це є нашою поточною турботою, яка не дозволяє нам поглянути на політичний горизонт, що дедалі темнішає. Англійське радіо настійно нас застерігає та розкриває наші очі, але ми, дивлячись на активність чимраз більшої кількості енкаведистів, боїмося тільки депортацій. Нехай навіть війна, аби лише не Сибір. Наївні. [...]

20 червня. Щоразу більша загроза на горизонті [...] Боїмося війни, не хочемо усвідомити фатальних наслідків війни, тікаємо як щурі, втішаємося існуванням пакту і запереченнями ТАРС. Однак розсудливіші починають вже думати про закупівлю продуктів, і є навіть такі, хто мріє про те, щоб їх вивезли до Сибіру чи Казахстану. Люди купують собі путівки в Крим і на Кавказ, аби тільки далі на схід. Є і такі, що подають заяви до своїх установ з проханням перевести їх навіть на нижчу посаду, але до Харкова, Донбасу і далі. Дехто шкодує, що рік тому ховався від НКВД, коли їх шукали, щоб депортувати. Багато хто просто заздрить своїм родичам і друзям, вивезеним до Азії. Тут, правда, лютує та тероризує НКВД, призов до війська — страшна річ, бо означає вивезення, переїзд на військову підготовку вглиб Росії, але попри все — мир, праця в кожній галузі, досить їжі, рівні громадянські права, а там — війни, голод, хвороби, розстріли, гетто, пов’язки, табори, безправність. Хоч би там що, але нема різниці між євреєм та неєвреєм, між двома расами, немає національних, релігійних, расових упереджень, маємо світло, вугілля, газ, залізниці, трамваї, автомобілі, таксі, тож може справді краще — в Крим, на Кавказ, навіть до Казахстану... «Якщо почуєш вночі бомби — це війна, — прощаюся ввечері 21 червня зі знайомою. Однак, хоча сіють паніку, не вірю, як усі підкоряюся долі, іду на каву до «Інтуриста» [готель «Жорж» — С.Г.], не купую запасів провізії, віддаляю від себе нав’язливі думки, і разом з іншими тішуся оманою й обманюю себе формулюванням — «СРСР tertius gaudens» [лат. «третій тішиться» — C. Г.]
[…]

19 липня. Цілий день працюю у німців. Хоча маю посвідчення працівника, хоча лежу в ліжку з хронічною хворобою й мене офіційно звільнив від праці український лікар — попри це підступно і безцеремонно мене витягають з ліжка, шукають годиника, цигарок, забирають у мене паспорт і всі документи й заганяють на три дні на роботи, в казарму, чистити й готувати її для німецького гарнізону. 10 годин праці без їжі й води, без миті відпочинку, буквально немає часу перевести подих, під батогом українського прислужника, жадібного й кровожерливого недоростка, темного і тупого. Ми переносимо солдатські ліжка, скрині різного розміру й ваги, і все це в пришвидшеному військовому темпі, ритмічно, аби швидше. «Жартома» нас іноді ставлять до стінки, руки вгору, постійно погрожують, що будь-який рух — і нас розстріляють. Не обійшлося без праці в клозетах, а якщо людську гідність принижено, повторювати не треба, бо це вже стає щоденним хлібом.
[…]

22 серпня. Що робити? Стає чимраз гірше. У Львові голод, не можна завозити продукти, на всіх рогатках поліція, що конфіскує весь товар. Селяни не ризикують, не з’являються, продають перед рогатками. Оптимісти передбачають, що «перехідний час» триватиме ще трохи, отож, аби лише перетривати. Але за два з половиною роки завжди актуальне гасло «аби лише перетривати» втратило популярність, бо ним надто часто й надто наївно надуживали за всіх воєнних обставин. Ми всі добре відчуваємо, знаємо, що це вже нижче за рівень людського життя, ментальність і свідомість, можливо, не хочуть цього визнавати, але щоразу більші дози нас поволі знечулюють, ми пристосовуємося дуже швидко. Ми вже, вже є напівлюдьми з найпримітивнішими бажаннями й потребами: шматочок хліба чи порцію супу і жити... З чого жити? За що жити? Як жити? Де жити? Але напівлюдина не розмірковує, в ній діють лише інстинкти.

Це - уривки з щоденника львівського жида Станіслава рожицького, який сам прийшов у Варшавське жидівське гетто.

 

 

Walentyn
O mnie Walentyn

zurnalist

Nowości od blogera

Komentarze

Inne tematy w dziale Kultura